Інститут Фізіології ім. О.О. Богомольця
Communities in DSpace
Select a community to browse its collections.
Recent Submissions
Механізми функціонування імунокомпетентних та оваріальних клітин при активації імунної відповіді
(2026) Грушка Наталія Георгіївна; Науковий консультант: Янчій Роман Іванович, заслужений діяч науки і
техніки України, доктор біологічних наук, професор
Дисертаційна робота присвячена дослідженню молекулярно-клітинних механізмів порушення функціонування імунокомпетентних та оваріальних клітин, що виникають за умов надмірної активації імунної відповіді. Актуальність такого дослідження зумовлена зростанням поширеності імуноопосередкованих та хронічних запальних розладів у жінок репродуктивного віку, що потребує поглибленого розуміння фізіологічних та клітинно-молекулярних змін, які виникають при імунній активації. Надмірна імунна активація супроводжується надлишковою продукцією прозапальних цитокінів, формуванням активних форм кисню та азоту, дисрегуляцією транскрипційних факторів і надмірною активацією механізмів клітинної відповіді на ушкодження ДНК. Ці зміни призводять до розвитку оксидативного та генотоксичного стресу, ушкодження ДНК та клітинної загибелі. Особливо чутливими до цих процесів є клітини тимуса, лімфатичних вузлів, а також гранулярні клітини та ооцити, що визначають стан фолікулогенезу і оваріального резерву. Оскільки такі ушкодження є ключовими факторами, що зумовлюють зниження їх репродуктивного потенціалу та імунної резистентності, їх вивчення має важливе фундаментальне і прикладне значення.
У роботі використано широкий спектр сучасних експериментальних та аналітичних методів, зокрема культивування ооцитів in vitro, виділення імунокомпетентних та гранулярних клітин, цитоморфологічні дослідження, метод лужного гель-електрофорезу поодиноких клітин (ДНК-комет) для оцінки інтегральної цілісності ДНК, прижиттєве флуоресцентне забарвлення нуклеїнових кислот для аналізу життєздатності клітин, апоптозу та некрозу, імуноцитохімічне визначення полі(АДФ-рибози) для оцінки активації ПАРП-1, аналіз маркерів оксидативного стресу (вміст МДА), кисневозалежного метаболізму нейтрофілів за НСТ-тестом та кисневонезалежних механізмів за вмістом катіонних білків, а також оцінку біохімічних показників ушкодження печінки (АЛТ), дослідження експресії генів HAS2, COX2 та GREM1 методом полімеразної ланцюгової реакції, імуноблотинг та імуноцитохімічний аналіз для оцінки активації NF-κB, а також статистичні методи для обробки, інтерпретації та підтвердження достовірності отриманих результатів.
Перший розділ експериментальної частини роботи присвячено оцінці адекватності застосованих експериментальних підходів для моделювання надмірної активації імунної відповіді, що охоплює гуморальну, клітинну та вроджену ланки імунітету: модель імунокомплексного ушкодження, індукованого БСА, модель КонА-індукованого Т-клітинного гепатиту, модель системної ендотоксемії, індукованої ЛПС. Це дозволило комплексно оцінити інтегральну цілісність ДНК, шляхи клітинної загибелі, інтенсивність оксидативного стресу, активацію ключових молекулярних медіаторів і сигнальних шляхів, а також вплив системного запалення на оваріальні клітини самиць мишей.
У моделі імунокомплексної патології, індукованої БСА, показано посилення клітинних і гуморальних реакцій імунної системи мишей. Імунофлуоресцентні дослідження підтвердили фіксацію імунних комплексів у тканині печінки, селезінки та аорти й їх накопичення в судинному руслі. Гістологічний аналіз цих органів виявив переважне ураження судинної системи та, меншою мірою, паренхіми. Встановлено підвищення функціонально-метаболічної активності клітин вродженого імунітету за умов дії БСА. Показано, що генералізований імунокомплексний процес призводить до ушкодження ДНК й загибелі імунокомпетентних клітин центральних і периферичних органів імунної системи, а також оваріальних клітин, що супроводжується збільшенням відсотка клітин із тяжкими формами фрагментації ДНК. Крім того, встановлено порушення мейотичного дозрівання та дисрегуляцію експресії генів HAS2, COX2 і GREM1, що відображає погіршення функціонального стану гранульозних клітин.
У моделі КонА-індукованого гепатиту, що відтворює Т-клітинно-опосередковане імунне ушкодження печінки, було підтверджено активацію клітинних механізмів запальної відповіді. За цих умов спостерігалося підвищення вмісту катіонних білків, зростання показників НСТ-тесту, збільшення рівня МДА, а також підвищення відсотка клітин із різним ступенем фрагментації ДНК. Гістологічні дослідження виявили дистрофічні зміни гепатоцитів, порушення структури тимуса та лімфатичних вузлів і формування масивних вогнищ некрозу. Отримані результати свідчать, що у моделі реалізуються як апоптотичні, так і некротичні шляхи клітинної загибелі, причому некроз має тенденцію до переважання та може бути пов'язаний з активацією ПАРП-1 і NF-κB.
У моделі ЛПС-індукованої ендотоксемії зареєстровано виражену активацію та дисфункцію клітин вродженого імунітету, посилення генерації активних форм кисню та збільшення частки клітин, що зазнають некротичної загибелі. Спостерігалося значне ушкодження ДНК і розвиток вираженого генотоксичного стресу, що супроводжувалося активацією некротичних механізмів клітинної загибелі із вивільненням DAMP-молекул, зокрема HMGB1 (амфотерину).
Другий розділ експериментальної частини роботи присвячено аналізу ролі ПАРП-1 — ключового ферменту відповіді на пошкодження ДНК, який, залежно від рівня генотоксичного стресу, здатний підтримувати геномну стабільність або зумовлювати розвиток некротичної клітинної загибелі. Показано, що за умов імунокомплексного ушкодження відбувається гіперактивація ПАРП-1, що супроводжується розвитком некрозу. У досліджуваних моделях застосування інгібіторів ПАРП-1 (3-амінобензаміду та 4-гідроксиквіназоліну) достовірно знижувало ступінь фрагментації ДНК та зменшувало відсоток клітин із некротичною загибеллю. Отримані дані свідчать, що фармакологічне пригнічення ПАРП-1 чинить виражений цитопротективний ефект у моделях імуноопосередкованого ушкодження, сприяючи збереженню життєздатності клітин тимусу та лімфатичних вузлів і обмежуючи розвиток некротичних процесів, характерних для надмірної активації ПАРП-1. В яєчнику встановлено також активацію ПАРП-1, зниження життєздатності гранулярних клітин, посилення апоптозу та некрозу, а також дисрегуляцію експресії генів, пов’язаних із мейотичним дозріванням, що супроводжувалося суттєвим зниженням якості ооцитів. Продемонстровано підвищену чутливість гранулярних клітин до системного запалення, що свідчить про значну роль оксидативного стресу в їх ушкодженні.
Третій розділ експериментальної частини роботи присвячено дослідженню ролі амфотерину. Показано його участь як DAMP-молекули, що вивільняється з клітин під час некрозу та посилює запалення через рецептори TLR і RAGE. Виявлено підвищення рівня амфотерину при ендотоксемії та його внесок у формування генотоксичного стресу і порушення цілісності ДНК імунокомпетентних клітин. Інгібітор амфотерину — гліциризинат амонію — зменшував інтегральне ушкодження ДНК та знижував частку некротичних клітин у моделі ЛПС, підтверджуючи ключову роль амфотерину у підтриманні запальної відповіді та генотоксичного стресу.
Четвертий розділ експериментальної частини роботи присвячено аналізу ролі NF-κB у розвитку імуноопосередкованих ушкоджень. Підтверджено значущу роль NF-κB у регуляції експресії генів прозапальних медіаторів і підтриманні запальної відповіді. У моделі КонА-індукованого гепатиту зафіксовано виражену транслокацію NF-κB до ядра гепатоцитів та імунних клітин, що свідчить про його залучення до Т-клітинно-опосередкованого ушкодження. Показано, що інгібітор ПАРП-1 4-ГК значно пригнічує активацію NF-κB за умов КонА-індукованого імуноопосередкованого процесу. Це супроводжувалося зменшенням ядерної локалізації p65 в клітинах печінки та імунокомпетентних органах. Андрографолід і куркумін продемонстрували виражений протизапальний ефект у моделі КонА-індукованого гепатиту, знижуючи некротичну загибель клітин. Крім того, за даними імуноблотингу встановлено, що андрографолід знижує активацію NF-κB.
П’ятий розділ експериментальної частини роботи присвячено комплексній оцінці широкого спектра фармакологічних засобів, здатних коригувати патологічні зміни, зокрема кверцетину, етилметилгідроксипіридин сукцинату (ГС), цитрату германію та наноструктурованих частинок срібла. Кверцетин зменшував ступінь ушкодження ДНК імунокомпетентних клітин при ЛПС-індукованому ушкодженні, що узгоджується з його антиоксидантними властивостями. Етилметилгідроксипіридин сукцинат покращував функціональний стан клітин імунної системи за умов імунокомплексного ушкодження, знижував інтенсивність оксидативного стресу та підтримував життєздатність гранулярних клітин і якість ооцитів. Цитрат германію та наночастинки срібла проявляли виражені антиоксидантні й мембранопротекторні властивості, знижували генотоксичний стрес, обмежували некроз і покращували структурно-функціональний стан імунних та оваріальних клітин. Отже, застосування антиоксидантів і наноматеріалів сприяло зниженню генотоксичного стресу, обмеженню некротичної загибелі клітин і покращенню функціонального стану імунних та оваріальних клітин.
У дисертаційній роботі вперше комплексно охарактеризовано роль ПАРП-1, амфотерину та NF-κB у механізмах розвитку імуноопосередкованих ушкоджень. Встановлено взаємозв’язок між ступенем ушкодження ДНК, рівнем оксидативного стресу та типом клітинної загибелі. Показано, що надмірна активація ПАРП-1 є ключовим чинником некротичної загибелі клітин, порушення клітинного гомеостазу та втрати функціональної активності. Виявлено нові аспекти впливу системного запалення на фолікулогенез, життєздатність гранулярних клітин та якість ооцитів. Обґрунтовано доцільність застосування інгібіторів ПАРП-1, та модуляторів амфотерину і NF-κB, а також антиоксидантів і наноструктурованих матеріалів для фармакологічної корекції імуноопосередкованих ушкоджень.
За результатами виконання роботи сформульовано наукову концепцію, що обґрунтовує ключову роль порушення інтегральної цілісності ДНК, надмірної активації ПАРП-1, дисрегуляції NF-κB та вивільнення амфотерину у розвитку імуноопосередкованих ушкоджень. Концепція визначає взаємозв’язок між генотоксичним стресом, характером клітинної загибелі та функціональним станом імунних та оваріальних клітин, а також передбачає, що цілеспрямована модуляція сигнальної осі ПАРП-1/амфотерин/NF-κB із застосуванням інгібіторів, антиоксидантів та наноструктурованих сполук є ефективною стратегією збереження геномної стабільності, обмеження некротичної загибелі та підтримання репродуктивної функції в умовах надмірної імунної активації.
У дисертації запропоновано підходи до фармакологічної корекції ушкоджень із використанням синтетичних інгібіторів ПАРП-1 та природних біологічно активних сполук. Експериментальні результати показали, що застосування цих засобів сприяло зниженню фрагментації ДНК, оксидативного стресу, а 4-ГК і андрографолід зменшували активацію NF-κB. Доведено, що така фармакологічна корекція супроводжується зменшенням некротичної загибелі клітин та відносним збільшенням рівня апоптотичної загибелі, що зменшує інтенсивність запальної відповіді й сприяє збереженню їх функціональної активності.
Уперше обґрунтовано доцільність модуляції сигнального шляху ПАРП-1/HMGB1 як перспективного напряму фармакологічної корекції імуноопосередкованих ушкоджень репродуктивної системи. Запропоновано концепцію використання ступеня фрагментації ДНК, рівня активації ПАРП за вмістом полі(АДФ-рибози) та показників оксидативного стресу як маркерів клітинної дисфункції, що створює наукове підґрунтя для розроблення нових діагностичних підходів.
Сформовано нові уявлення про механізми порушення репродуктивної функції при імуноопосередкованих розладах, що відкриває можливості для розробки індивідуальних профілактичних і терапевтичних підходів. Отримані дані поглиблюють сучасні знання щодо взаємодії імунної та репродуктивної систем, підкреслюючи необхідність комплексного підходу до збереження жіночого здоров’я за умов надмірної імунної активації. Генотоксичний стрес імунокомпетентних клітин та посилення їх загибелі некротичним шляхом можуть відігравати значну роль у розвитку імуноопосередкованих захворювань. Показники ушкодження ДНК у лімфоцитах периферичної крові можуть розглядатися як перспективні інтегральні біомаркери для оцінки тяжкості імуноопосередкованих захворювань та ефективності їх лікування.
Отримані результати мають високе прикладне значення для клінічної імунології та репродуктивної медицини. Крім того, вони мають важливе фундаментальне значення для клінічної фізіології, репродуктивної біології й імунології, оскільки відкривають можливості для розробки нових стратегій профілактики і лікування, а також формування терапевтичних підходів до збереження оваріального резерву та якості ооцитів, зокрема із застосуванням інгібіторів ПАРП-1, модуляторів HMGB1 і NF-κB та антиоксидантних наноматеріалів для обмеження хронічного запалення.
Порушення Са2+ -залежної сигналізації гіпокальцину як механізм первинної аутосомно-рецесивної ізольованої дистонії
(2024) Дромарецький Андрій Валентинович; Білан Павло Володимирович, доктор біологічних наук, професор
Кальцієва сигналізація в нейронах є необхідною для регуляції багатьох клітинних функцій. Механізми, за допомогою яких зміни внутрішньоклітинної концентрації іонів кальцію у нейронах можуть регулювати ці функції, в більшості випадків забезпечуються за допомогою невеликих проміжних універсальних або спеціалізованих нейронних кальцієвих сенсорних білків (Neuronal Ca2+ Sensor (NCS) proteins). Саме ці білки в подальшому регулюють активність ефекторних білків, таких як канали, насоси та ензими. Останні дослідження доводять, що ці білки є вкрай важливими в різних аспектах нейронних дисфункцій і що генетичні мутації білків NCS прямо впливають на розвиток неврологічних захворювань. Таким чином, детальне розуміння фундаментальних аспектів молекулярних і клітинних механізмів регуляції ефекторів за допомогою нейронних кальцієвих сенсорних білків і їх патологічних
змін є вкрай важливим для розробки новітніх підходів до лікування різноманітних нервових захворювань. Первинна автосомно-рецесивна ізольована дистонія (DYT2) є неврологічним захворюванням, яке проявляється у вигляді неконтрольованих постійних або повторюваних скороченнях м’язів. Такі скорочення можуть призводити до аномальних рухів кінцівок та болісних поз у пацієнта, що негативним чином впливає на якість їх життя. Нещодавні дослідження вказують на зв’язок даного захворювання з мутаціями гена нейронного кальцієвого сенсорного білка гіпокальцина (HPCA), а саме точковими міссенс-мутаціями N75K та T71N. Цей ген майже виключно експресується у мозку, особливо з високим рівнем експресії у корі, смугастому тілі, мозочку та гіпокампі – саме в тих його ділянках, що змінюються при розвитку дистонії. HPCA має три EF домени, що здатні приєднувати Ca2+ . Приєднання Ca2+ до цих доменів призводить до кальцій-залежної конформаційної зміни білка, що супроводжується виходом його N-термінального кінця, котрий містить залишок жирної кислоти мірістоілу, з гідрофобної кишені молекули. Це дозволяє HPCA переміщуватись (транслокуватись) з цитозолю і вбудовуватися за допомогою мірістоілу до внутрішнього шару плазматичної мембрани. Раніше було показано, що саме ця -залежна транслокація HPCA призводить до гальмування коркових та гіпокампальних нейронів завдяки активації струму повільної постгіперполяризації (sAHP). Метою роботи було встановити біофізичні механізми сигналізації гіпокальцина, що
контролюють струм повільної гіперполяризації, виявити відмінності в біофізичних властивостях мутантних варіантів T71N та N75K білка гіпокальцина від властивостей білка дикого типу, а також обумовлені цими відмінностями порушення молекулярних сигнальних механізмів, в роботі яких цей білок бере участь. Дослідження проводилось з використанням генетичних, електрофізіологічних та флуоресцентних методів. А для оцінки концентрації експресованих в нейронах різних екзогенних варіантів гіпокальцина було розроблено новітню методику виміру концентрації досліджуваних флуорофорів, що заснована на використанні оптичних спектральних характеристик обладнання та використаних флуоресцентних міток і опорних барвників з відомою концентрацією. В роботі показано, що мутація N75K, виявлена при дистонії типу DYT2, призводить до втрати гіпокальцином його функцій, як сенсора іонів кальцію при фізіологічній нейронній активності. Такий мутований гіпокальцин не може контролювати розвиток повільної постгіперполяризації в нейронах, адже ця мутація змінює можливості гіпокальцина до Ca2+ -залежної транслокації із цитозолю до плазматичної мембрани. Транслокація гіпокальцина N75K до плазматичної мембрани апікального дендрита нейрона, який бере участь в генерації струму повільної постгіперполяризації, була помітно та достовірно зменшена порівняно з гіпокальцином дикого типу. Це зменшення супроводжувалось неспроможністю мутантного варіанту гіпокальцина N75K викликати струм повільної постгіперполяризації в додаток до того струму, що був викликаний транслокацією ендогенного гіпокальцина. В той час як експресія гіпокальцина дикого типу призводила до збільшення цього струму. Проте, дана мутація N75K не впливає ні на мірістоіловий пере-
микач, ні на просторовий розподіл вбудовування білка до плазматичної мембрани. Водночас мутація T71N не призводить до змін у транслокації гіпокальцина. Загалом мутація N75K зумовлює підвищену збудливість нейронів у відповідь на серію пачок потенціалів дії та θ-стимуляцію, оскільки даний мутант не викликає гальмівні струми повільної постгіперполяризації. Таким чином, наступні за пачковою активністю нейронів постсинаптичні струми будуть викликати потенціали дії у таких нейронах з більшою імовірністю, що може бути механізмом рухових розладів, які спостерігаються при первинній дистонії типу DYT2. Моделювання нейронної активності підтверджує порушену і надмірну збудливість нейронів з мутантним варіантом гіпокальцина N75K подібно до клітин з відсутнім гіпокальцином. Модель нейрона з урахуванням Ca2+ -залежної передачі сигналу за допомогою гіпокальцина та викли-
каного його транслокацією струму повільної постгіперполяризації чітко повторює як експериментально виміряні транслокації гіпокальцина, так і струми повільної постгіперполяризації, що спостерігались в наших експериментах. Дослідження з моделюванням на основі такої моделі показали підвищену збудливість нейронів які експресують мутантний варіант N75K, в порівнянні з диким типом гіпокальцина. Це підвищення було показано в різних умовах, при яких генерація потенціалів дії може виникати у нейронах центральній нервовій системі. Зокрема було показано, що мутація N75K призводить до скорішого початку та збільшеної частоти тонічної нейронної активності, підвищеної генерації потенціалів дії та порушеної адаптації їх частоти в межах серії імпульсів які індуковані синаптичною стимуляцією, а також значного зменшення інтервалу часу затримки до наступного потенціалу дії, що
викликається постсинаптичним потенціалом. Отримані результати вказують на те, що генетичні втручання націлені на збільшення експресії гіпокальцина дикого типу у нейронах аномально збуджених низхідних шляхів, котрі регулюють роботи скелетної мускулатури, може відновити повільну постгіперполяризацію в цих нейронах і нормалізувати тонус мускулатури. Таке втручання могло б бути ефективним інструментом для лікування пацієнтів з даним типом дистонії.
Роль різних шляхів метаболізму L-цистеїну в реакціях серця на навантаження
(2021) Федічкіна Раїса Андріївна; Сагач Вадим Федорович, професор, доктор мед. наук, член-кор. НАН України
Дисертаційна робота присвячена дослідженню ролі двох шляхів метаболізму L-цистеїну в реалізації функції серця в умовах навантаження об’ємом та ішемії-реперфузії. Застосовували пропаргілгліцин (PAG) - інгібітор цитоплазматичної синтази сірководню (H2S), інгібітор синтезу глутатіону (бутіонінсульфоксимін, BSO) та попередник їх синтезу L-цистеїн. Показано, що інгібування синтезу H2S в комбінації з додаванням L-цистеїну значно підвищувало функціональні резерви серця. Потужний інотропний ефект комбінації PAG+L-цистеїн нівелювався додаванням BSO. Це свідчить, що стимуляція ендогенного синтезу глутатіону надзвичайно важлива для реалізації закону Франка-Старлінга та відповіді міокарда на навантаження.
Стимуляція синтезу глутатіону з L-цистеїну мала потужний кардіопротекторний ефектна в моделі ішемії-реперфузії ізольованого серця щурів. Відновлення скоротливої функції серця в реперфузійних умовах з додаванням PAG+L-цистеїну сягало 95%, ефективність споживання кисню міокардом була значно вищою, ніж в контролі, і всі ці ефекти відмінялись попереднім введенням BSO. Біохімічні дослідження показали, що у групі із введенням PAG+L-цистеїн значно знижувалась швидкість генерації супероксидного, гідроксильного радикалів та пероксиду водню в тканинах серця за дії ішемії-реперфузії. Зниження рівнів малонового диальдегіду та дієнових коньюгатів під дією комбінації PAG+L-цистеїн свідчить про менший ступінь перекисного окислення ліпідів, індукованого ішемією. Вміст відновленого та окисленого глутатіону збільшувався в два з половиною рази під дією комбінації PAG+L-цистеїн і був значно вищий на фоні ішемії-реперфузії. Ці дані свідчать, що стимуляція ендогенного синтезу глутатіону шляхом перемикання метаболізму L-цистеїну з утворення сірководню має потужний кардіопротекторний потенціал. За такого шляху активації антиоксидантних систем зберігалася цілісність мітохондрій і пригнічувалось утворення мітохондріальних пор транзиторної провідності (МPTP), про що свідчило менше вивільнення мітохондріального фактора у відтікаючий від ізольованого серця розчин після ішемії. Крім того показано, що постішемічне введення препарату відновленого глутатіону сприяє більш повному відновленню функції ізольованого серця, знижує кисневу вартість його роботи та зменшує утворення MPTP підчас реперфузії, що вказує на важливість високих рівнів глутатіону в реперфузійний період.
Таким чином, кардіопротекторний ефект модуляції метаболізму L-цистеїну має антиоксидантний, мембраностабілізуючий ефект, що може бути перспективним напрямком для корекції порушень функції серця за умов розвитку серцевої недостатності та станів, що супроводжуються ішемічно-реперфузійним пошкодженням
МОРФОФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ТИМУСА, НАДНИРКОВИХ ЗАЛОЗ І ПОКАЗНИКИ КРОВІ ЩУРІВ НА ТЛІ МЕХАНІЧНОЇ РАНИ ПРИ ТЮТЮНОВІЙ ІНТОКСИКАЦІЇ ЇХНІХ БАТЬКІВ
(2021) Ткаченко Вікторія Миколаївна; Комісова Тетяна Євгенівна, кандидат біологічних наук, професор кафедри анатомії і фізіології людини, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди
У дисертаційній роботі експериментально доведено, що пасивне батьківське куріння призводить до порушення імуноендокринної системи, а саме морфофункціонального стану тимуса та надниркових залоз нащадків на тлі механічної рани.
На тлі перебігу першої фази ранового процесу виявлено зменшення епітеліальних клітин та ознаки деструкції ядерного апарату у мозковій речовині тимуса нащадків. У щурят експериментальних груп встановлено ознаки підвищеного морфофункціонального стану пучкової зони надниркових залоз та різнонаправлений рівень кортикостерону, що призвело до пригнічення реактивності, яке негативно вплинуло на нормальний перебіг загоєння ран.
Перебіг ранового процесу у нащадків залежав від вмісту нікотину і смол у цигарках та від моделі куріння у подружній парі (курить лише батько або обидва батьки). Показано, що у нащадків, батьки яких обкурювалися цигарками з фільтром, динаміка загоєння рани характеризувалася посиленням вторинної альтерації навколо пошкодженої ділянки та розвитком флегмони. У нащадків, батьки яких обкурювалися цигарками без фільтру, під час ранового процесу відмічалися ділянки з гнійним інфільтратом та великими некротичними змінами.
У нащадків експериментальних груп виявлено збільшення кількості лейкоцитів у крові, зменшення або підвищення вмісту загального білку, сіромукоїдів та фракцій білків. Зміни показників крові у більшому ступені були виражені у нащадків-щурят, батьки яких обкурювалися цигарками без фільтру.
Встановлено, що хронічна тютюнова інтоксикація батьків призводить до зниження індексу виживання нащадків та до скорочення строків їхнього фізичного розвитку, особливо у групі, де обкурювалися самець і самиця.